«Дім з вежею через дорогу» Катерини Зінов’євої
Дія цього захопливого роману відбувається одразу в двох часопросторах. Перший – Київ у наші дні. Другий – Київ часів революції 1918 року, коли місто опинилося під владою більшовиків.
Головний герой книги, Слава, втративши на війні ногу, намагається здолати важкий посттравматичний стресовий розлад та знову віднайти сенс життя. Коли до нього потрапляє старий щоденник, він починає його читати в надії розгадати таємницю загадкового дому з вежею на розі вулиць Саксаганського та Тарасівської.
У книзі дві сюжетні лінії. І обидві були для мене однаково цікавими. Перша: історія колишнього військового Слави, який звикає до нового життя, бореться із залежностями та болючими спогадами про минуле, намагається розібратися з почуттями до колишньої дівчини Віри, з’ясувати, хто і чому його переслідує та як це пов’язано із нещодавно знайденим тілом невідомого, який мав таку ж як у нього травму.
Другою сюжетною лінією є історія лікаря Бориса Івановича, його сміливої доньки Ірини, найкращої подруги її матері – співачки Еліни Журинської, та гайдамаки Устима, якого врятували від смерті лікар із донькою.
Мені подобаються книги, в яких є загадки, тому в процесі читання я висувала різні версії, намагаючись вгадати головну інтригу цієї історії. Але, зізнаюся, мені це не надто вдалося, бо фінал у книзі справді дуже непередбачуваний. А ще головним його лейтмотивом є дуже важливі слова: «життя перемагає».
Авторка книги майстерно виписала діалоги. Герої цієї історії далеко не ідеальні. Але живі та справжні. За ними цікаво спостерігати, їх розумієш, їм хочеться співпереживати.
А також досить точно та психологічно тонко описано стани людини, яка страждає на ПТСР.
Мені імпонує стиль, в якому написана книга. Неспішно, сторінка за сторінкою, авторка занурює читача в оповідь і атмосферно та зримо змальовує Київ.
Це книга про любов, про дружбу, про честь та обов’язок перед Батьківщиною, про психологічні травми та їх наслідки, про нерозривний зв’язок поколінь та силу віри у життя, яке, попри все, не може не перемогти.
А ще у книзі є місця, які хочеться цитувати:
«Ніколи не можна покладатися на сам талант, – вчила вона дівчину. – Найталановитіша людина без постійної роботи над собою – це як нота, яку не зумів взяти правильно і доспівати до кінця. Лише робота, кропітка робота».
«Тепер я знаю, хто за мною полює. За мною полює мій вибір. За мною полює минуле».
«Настала північ. Час закоханих, злодіїв та привидів».
Авторка Олена Волинська, переможниця в номінації «Вибір кураторки» 2023