«Діти вогненного часу» Мія Марченко, Катерина Пекур

З перших сторінок книжка повертає нас у турбулентність перших днів великої війни — і хоч я чекала цього з анотації, правдивість і об’ємність зображення змусили мене відкласти її на кілька днів, подихати, повернутися з правильними очікуваннями.

Коли коротко, «Діти вогненного часу» — це історія про дівчинку Катю, яку посеред метушні Залізничного вокзалу затягує у виворіт Києва дивний незнайомець.

І це велике спрощення, тому що «Діти вогненного часу» — це багатошарова й складна історія, яка намагається донести нам просту істину: для перемоги нам потрібно об’єднатися.

Я захоплена тим, наскільки щільний і насичений цей текст.

Авторки сплітають між собою древні легенди, історію Києва і нову міфологію, презентуючи нам живу картинку Завокзалля — простору, відмінного від нашого, проте тісно з ним пов’язаного. Древні легенди існують тут поруч із сучасними містифікаціями, а проблеми Химерного краю подекуди нічим не відрізняються від проблем людських.

Під час прочитання я ловила себе на думці, що не можу визначитись, яку ж цільову аудиторію вибрала б для цього тексту. Дітям і підліткам відгукнеться пригодницька складова, а чи зчитають вони всі нашаровані пласти історії? Я вірю, що знайдуться ті, хто точно захоче заглибитись у дослідження, і це прекрасно.

У Завокзаллі мимовільним супутником Каті стає Августин — юний колійник, якому його робота, коли щиро, погано дається. Вони чудово доповнюють одне одного: якщо Августин обережний і піддатливий законам світу, в якому живе, то Катя — пробивна. Її не зламає одна невдача.

Роль Августина, або ж Серпика, — окрема тема. Це пошук себе, свого місця і своєї пам’яті, а ще — долання звичного устою, який тобі, може, і обрид, але ж такий знайомий.

На додачу до двох основних героїв у нас є ціла купа цікавих другорядних та епізодичних — навіть не знаєш, за кого першого вхопитися. Королева шляхів Маарґ, польський мишвертень Стась, названий батько Августина — кобольд Фрідріх, а ще — повітрулі, невпокоєні душі, навіть Змій та архангел Михаїл. Дехто займає більше місця в історії, хтось з’являється на мить, але жодного разу в мене не було враження, що вони тут зайві або вписані абияк. За кожним героєм чи героїнею відчувався глибинний пласт передісторії.

І ще варто додати, що в “Дітях вогненного часу” персонажі не одноколірні, не однозначно чорні чи білі (окрім росіян, звісно ж). Антагоніст книжки лютий і страшний, а все ж його мотивацію можна зрозуміти.

Я люблю фентезі, що переносить мене в далекі світи, але фентезі, яке вдається накласти на світ реальний, я просто обожнюю. До персонажів у Завокзаллі долинають відголоски людського міста, а до читачів цієї історії, я впевнена, тепер лунатимуть голоси з Химерного світу, варто буде опинитись в одному з описаних місць. Видно, наскільки авторки люблять Київ. Кожне посиланнячко, кожна згадка і великодка — усе виплекане. 

І ще варто згадати тему, що поступово вплітається в сюжет, а тоді з маленького потічка перетворюється на ледь не головну течію, що несе нас до кульмінації, — це екологія. Я була здивована й втішена тим, якої ваги вона набрала. Цей світ дає нам ресурси, а ми повинні відповідально ставитися до його добробуту.

Підсумовуючи, “Діти вогненного часу” — це майстерно написана історія про складні часи, яка дає нам зрозуміти, що легко не буде, а все ж дарує бажання дивитись у майбутнє з оптимізмом.

Переможниця премії «Своя полиця» 2025, письменниця Юлія Нагорнюк