«ДІТИ ВОГНЕННОГО ЧАСУ» МІЇ МАРЧЕНКО ТА КАТЕРИНИ ПЕКУР

«І я знаю, і чую, і свідчу, що люди можуть мінятися!» — ближче до фіналу вигукує один із персонажів роману, і це момент, що після всього попереднього контексту організовує читачеві сироти шкірою. При цьому персонаж, що промовляє ці слова, має рацію: у «Дітях вогненного часу» змінюються і люди, і потойбічні істоти, і Київ, і світ загалом. Просто як норма — час минає, усе, що існує, змінюється.

Сюжет розпочинається сценами евакуації на залізничному вокзалі в Києві. Початок 2022 року й початок повномасштабного вторгнення росії. Перед читанням варто враховувати ці обставини, адже тригерів, пов’язаних із війною, читача чекає багато. Тут і люди та волонтери на вокзалі, що намагаються зрозуміти як діяти, і відсутність продуктів у магазинах, і порожні вулиці міста під час комендантської години.

На вокзалі представлено головну героїню роману — Катю, що намагається евакуюватися разом із бабусею. При цьому за ними тягнеться моторошне незнання: обидві непевні, чи живі батьки Каті. А дехто навіть більше схиляється до того, що вони загинули в машині, яку розстріляли росіяни. Бабуся з онукою врешті отримують можливість потрапити на потяг, та Катя відмовляється їхати кудись без батьків, виривається від волонтерів та бабусі. Через це її викрадають. Крізь стіну. Хлопчик із надзвичайною силою та моторошним обличчям, що, виявляється, навіщось приносить дітей у жертву воді.

Катя встигає лише вирватися й знайти безпечне місце, коли зустрічає хлопчика з обличчям свого викрадача. Лишень це не він, що Августин, ще один головний герой, мусить довести, адже сам не знає як викрадач дітей викрав ще й його обличчя. Такий мотив виринатиме в сюжеті й надалі, додаючи атмосфері горору: одне з умінь антагоніста змушує персонажів постійно задумуватися, чи істота перед ними є саме тою, за кого себе видає. Або ж раптом подивитися в вікно й побачити як з нього на персонажа дивиться власне обличчя, і зовсім не у відображенні.

Згодом Катя дізнається ще багато цікавих речей. Вона потрапила в Химерний край, у Завокзалля, потойбічний простір, що співіснує з людським Києвом. І цю місцевість населяє різноманіття Існуючих, тобто створінь із міфології. У Завокзаллі можна зустріти й добре знайомих читачу мавок, повітруль, домовиків (що трохи змінили фах і слідкують за вагонами потягів). Але поруч із ними існують і німецькі кобольди, і навіть згадано банші, як створіння, яке живе десь на чужих землях. А Київ захищає архангел Михаїл, як і належить за легендами. «Діти вогненного часу» наближають міфологічний простір, у якому існують потойбічні створіння, до людського, при цьому лишаючи Існуючим їхній власний характер — несхожий на людський і не зовсім зрозумілий людям. Тобто якщо існує хтонічна істота, то вона не матиме звичних емоцій, емпатії тощо.

Окрім істот з міфів та легенд, авторки наповнили простір Завокзалля й вигаданими духами, яких створили самі: наприклад, колійники, тобто духи що стежать за справністю колій та мають здібності до ремонту предметів самим голосом. Це буде цікавою рисою для головного героя Августина, або ж Серпика, адже йому звичний фах колійників ніяк не вдається. Він має інший дар. Його сумніви та вибір виведуть читача на щемкий фінал цієї сюжетної лінії, адже Серпик підіймає одне з основних питань роману: хто ти без пам’яті? І якщо знаєш, що минуле, яке ти забув, жахливе, то чи варто повертати собі ці спогади?

А на пам’яті в «Дітях вогненного часу» багато чого зав’язано. Люди змінюються на краще, пам’ятаючи «хто вони і де їхня земля…». Духи, що пам’ятають Другу світову війну (згадки якої також трапляються в романі), розуміють, чому треба боротися проти нового вторгнення.

Бо навіть духів застала війна. Це ще одна річ, про яку дізнається Катя — хтось викрав оберіг, що охороняв Завокзалля від ракет людей. І цей хтось мав обличчя Августина. Діти беруться за розслідування, кожне зі своєю мотивацією. Особливість у моделюванні їхніх образів саме на цьому етапі сюжету полягає в тому, що вони направду лишаються дітьми. Катя навіть роздумує, як їм проводити розслідування, не соромлячись зізнатися, що спирається на підліткові детективні книжки в цьому. Оминаючи спойлери, діти й загалом відіграють ключову роль у романі, саме тому, що вони — діти. Бо десь помітили більше за дорослих, зуміли мислити інакше, або ще не набули страху перед усім, як дорослі.

Із розслідуванням дітей розкривається й розмаїтий Химерний край. Він має своє суспільство та закони, де духам не можна просто так переступати межі чужих територій. Має й радника королеви Завокзалля Станіслава, що часто розмовляє польською, і кобольдів, що прибули з Німеччини, і саму королеву Маарґ, що іноді говорить із підданими ромськими фразами. Тут свої свята й свої правила, відмінні від людських. Те, що поєднує два світи — війна, до якої мусили долучитися і люди, і Існуючі.

На тлі цього постає Київ, який встояв на початку повномасштабного вторгнення й тримається донині. Містянам особливо цікаво поринати в роздуми, описи й факти про рідне місто: сюжет зачепить і вагони потягів, що підпирають Батиєву гору, і легенди про Змія, що захищає Київ від ворогів і багато локальних деталей. Але й для читачів із інших міст це не стане недоліком, навпаки, буде можливістю ближче познайомитися з Києвом, адже він описаний живим. Його потяги бояться їхати поміж вибухами й пострілами, а будинки «тихо наспівують, ледве чутно гудуть, перемовляючись між собою».

Загалом із романом буде цікаво ознайомитися як підліткам, так і старшій авдиторії, адже кожен знайде для себе бажаний рівень прочитання. Світобудову та сюжетні віхи щедро пояснюють авторки, а кожен персонаж має свій власний голос, притаманне тільки йому мовлення, за яким можна впізнати певного героя. Навіть проблематика має різні рівні. Персонажі зіткнуться і з першим коханням, і з переживанням втрати, і навіть із повторюваним сценарієм у родині, що може скінчитися на тому, хто усвідомить, наскільки сценарій неправильний: «Цей жах може спинитися на тобі. Це важко, але вибір у тебе є». Крім того, це історія від сучасних авторок для сучасного читача, ще й про сучасні болючі події.

Не відпустять і описи. Попри атмосферу війни навколо й недовіри до тих, хто поруч, читач усе одно має змогу раптом відчути затишок: «Навіть зі згаслим вогнищем у хатинці було тепло, мокрий сніг тихо постукував у скло і, хоча за кілька хвилин над Вокзалом знову ввімкнулася сирена, Стась почав поволі клювати носом». Або, навпаки, тривожність: «навколо не ворушилося нічого, крім мокрого снігу, що з шурхотом падав на бетон, вербові віти й чорну загуслу воду».

«Діти вогненного часу» це роман, де персонажі можуть мати внутрішнього ворога, і навіть із ним треба об’єднатися проти більшого Лиха. Роман емоційний від першої сторінки до останньої, чіпляє читача тригерами війни, проблемами співіснування технологій та первісних сил, стосунками батьків і дітей та багатьма іншими темами. Однак, якщо скоротити те, про що роман, до двох слів, це має бути «боротися» і «пам’ятати».

Авторка: Наталія Заруднюк, переможниця премії 2024 в категорії «Вибір книгарні»