«МІЙ ДРУГ ҐУСТАВ З КЛАДОВИЩА СВЯТОГО ПАУЛІ» МАРИНИ ШЕВЦОВОЇ
Знайомства з Ґуставом відбуваються тільки на кладовищі Святого Паулі в місті Мальме, що в Швеції. Сивий чоловік постійно поруч із могилою дружини Агати: доглядає її, прибирає, прикрашає до зимових свят. Ґустав приносить свіжі соснові гілки на могилу, викидає сміття та сухе листя. Ґустав «чує» від покійної дружини, що він продовжує робити світ кращим місцем. І під час перебування на кладовищі чоловік (не)випадково зустрічає людей з різним історіями, які, врешті опиняються саме в такому місці, коли найбільше потребують поради.
У книжці йдеться про історії чотирьох головних героїв, яких об’єднує місто Мальме, знайомство з Ґуставом за різних обставин та зустрічі поміж рутиною. Ближче до фіналу виявиться, що майже всі персонажі якось пов’язані між собою, і це багато в чому може їм допомогти. Найбільше — розібратися в собі.
Іспанець Кіке працює електриком в аеропорту. До рутини вносить різноманіття пошук романтичних стосунків, які в цього персонажа зав’язуються дещо несподіваним чином, із персонажем, якого читач не очікує побачити в сюжеті надалі, зустрівши вперше. Навіть Кіке не знає, до чого приведе це знайомство, і в спілкуванні з цим чоловіком йому доводиться багато пройти й зрозуміти. Найголовнішою інтригою в цих стосунках лишається, чи зможе Кіке визнати, що помилився саме він. Крім того, Кіке багато жаліється на несправедливість і з цим йому теж доведеться впоратися.
Ще одним персонажем, у історії якого простежується проблема взяття відповідальності за своє життя на себе, є Ульф. Тренер у спортклубі з доволі специфічними критеріями щодо жінок, з якими він будує стосунки. За авторською іронією, яку в книжці ще не раз можна простежити, Ульфу трапляється та жінка, яка не відповідає жодним його вимогам, але й на тому все не закінчується. Навіть після таких серйозних змін Ульфу доводиться розбиратися, чи насправді він закохався.
Кохання шукає й Злата. Або ж так здається лише на перший погляд. Злата — українка, що втрапила в Швецію через роботу. Жінка впевнена, що хоче знайти чоловіка, з яким побудує родину, або принаймні завагітніє й виховуватиме дитину самостійно. Вона зациклюється саме на цьому — їй потрібно народити дитину. Але ситуація знову виявляється не такою, якою здається на перший погляд. Марина Шевцова робить це з багатьма своїми персонажами: їхні бажання та мрії не розкриваються як несправжні, вони розкриваються як маскування інших бажань чи мрій, у яких людині важче собі зізнатися.
Можливо, з цим не погодилася або назвала б таке явище іншим терміном Лінда, психологиня, що працює зі складними підлітками й час від часу проводить заняття з балету для дорослих у тому ж спортклубі, де працює Ульф. Цікаве поєднання, що пояснюється минулим Лінди — у дитинстві вона займалася балетом з жорстокою викладачкою й мусила припинити через певні життєві обставини. Але негативний образ викладачки лишається з Ліндою навіть після того, як вона кидає танцювати, після того, як дорослішає. «Балет для дорослих — це про розбиті мрії» — часто повторює Лінда, і їй потрібно буде довести собі, що це зовсім не про розбиті мрії. І не завжди про балет.
Сюжет доповнюють другорядні персонажі, що дозволяє розширити проблематику книжки. Інколи болючих тем буває дуже багато, адже історія вмістила в собі роздуми щодо проблем, пов’язаних з расизмом, гомофобією, фемінізмом, ставленням до мігрантів у межах роботи, сурогатним материнством, прийняттям власної орієнтації, страхом старіння, бодіпозитивом, сприйняттям власного тіла, вагітністю, втратами тощо.
«Мій друг Ґустав з кладовища Святого Паулі» також має великі репліки персонажів у діалогах, де вони можуть відволікатися на інші теми й потім повертатися до предмету обговорення. Авторка повідомляє багато інформації про кожного персонажа та подію, які постають перед читачем, що може сповільнювати темп читання. При цьому легкий стиль написання, навпаки, дозволяє швидше рухатися крізь сюжет, щоб дізнатися, чим завершаться історії персонажів, але найголовніше — в чому загадка Ґустава.
Уважний читач може зрозуміти це (або принаймні вибудувати теорію) ще на самісінькому початку, адже авторка не шкодує натяків. Та все ж після прочитання варто повернутися до прологу й перечитати його ще раз, знайшовши для себе дещо нове. Саме Ґустав підштовхує головних героїв до змін, при цьому не повчаючи їх. Він просто розповідає історії з власного життя, але для кожного знаходить саме ту історію й ті слова, які людині найбільше потрібні.
Крім усього зазначеного, історія також занурює в події 2020 року, тобто поширення коронавірусу. Авторка зображає, як карантин зачепив Швецію, зокрема Мальме, але згадує й реакцію інших країн. Тож маски, санітайзери, карантинні обмеження та страх рукостискань будуть також побіжно присутні в сюжеті. Як і приємна атмосфера міста, від серпневої до Різдвяної.
Попри всі зазначені теми, найбільше ця книжка про те, щоб не кидати життя. Мається на увазі не тільки самогубство, але й зупинка на власному шляху, відкидання щастя та існування за тих обставин, які склалися самі собою, без спроби їх змінити. Авторка разом із Ґуставом веде персонажів до розуміння, що так не вийде прожити хороше життя. «… я не вірю, що ми, люди, маємо чи можемо бути постійно щасливими. Такі вже ми створіння — надто вразливі. То нам холодно, то нам спекотно, то нам тиснуть черевики, то кохана людина випадково зробила боляче, а чи дитина встряне в якусь халепу… Щастя може хитатися часто й від багатьох дрібниць», — розповідає Ульфу Ґустав. І пояснює, що важливо «Мати це відчуття, знаєте: коли завтра я озирнусь назад — то зрозумію, що попри все — чи черевики, що мені тисли, чи смуток через те, що дитина обрала інший шлях у житті, чи серце, кілька разів розбите у друзки, — я таки жив згідно з моїми цінностями».
Авторка: Наталія Заруднюк, переможниця премії 2024 в категорії «Вибір книгарні»