«Усі мої тривожні дзвіночки» Євгенії Бабенко, або історія про зміни, адже:
«Усім нам треба змінюватися разом зі світом, який безперервно трансформується, кудись спішить і рухається вперед. Якщо не навчитися цього робити, нас знесе в минуле, де можна застрягнути назавжди».
Такою і є ця книжка — про минуле, у якому сталося щось, що змогло вплинути на всі аспекти життя головної героїні Христини. Книжка має короткий обсяг, через що читач знайомиться з епізодом життя головної героїні, поринаючи й виринаючи несподівано. Христина вступає в університет в Києві, бажаючи вивчати французьку й англійську. Вона втрапляє до іншого міста, знайомиться з іншими студентами, у дівчини розпочинається новий важливий етап життя. Лишень деякі події минулого впливають на спосіб її мислення, на окремі рішення та дії й на неї саму загалом.
Спогади з минулого є невід’ємною частиною сюжету в «Усіх моїх тривожних дзвіночках». Христина не може відпустити травму, що сталася з нею в дитинстві. Обережно спойлерю: книжка містить тригери, зокрема сексуальне насилля та згадки самопошкодження. Уся історія — це частина шляху Христини, що спочатку страждає від пережитої травми, а потім розуміє, що хоче навчитися з нею жити. Перед головною героїнею постануть питання, чи можна й варто пробачати, забувати й мовчати. Особливо яскравою темою є мовчання постраждалої. Протягом сюжету Христина розуміє, що це може шкодити як їй, так і іншим, зокрема близьким. Дівчині треба наважитися говорити про те, що не мало б взагалі ставатися.
Головна героїня має складнощі з тим, щоб говорити про себе, приймати власну сексуальність, вважаючи її радше чимось небезпечним. Дівчина намагається захиститися ілюзіями, усвідомлює, що погано розуміє й знає себе. У спогадах та думках про минуле розкрито, що Христина давно змагається з власним болем і усвідомлює, що саме з нею сталося. Головна героїня називає речі своїми іменами, лишень має труднощі з тим, щоб не звинувачувати себе. Однією з її найбільших суперечностей стає мовчання, бажання розповісти про жахливі події й ледь не фізична неможливість зробити це: «Я не розуміла, які добрати слова і як скласти їх у речення… Промовити вголос означало померти…»
Вступивши до університету, Христина потрапляє до «звичайного» життя. Проходить студентську посвяту, знайомиться з сусідкою в гуртожитку Аліною, старостою Дашею, привабливим Максимом. Але її спогади завжди будуть поряд протягом сюжету. Також текст іноді переривається цитатами з мультфільму «Гей, Арнольде!», влучно підібраними під ситуацію чи роздуми головної героїні.
Глибше поринути в думки Христини дозволяє й те, що оповідь ведеться від першого обличчя, від головної героїні. Читач сприймає історію її поглядом, але разом з тим і береже її таємницю, якої не знають інші персонажі й про яку Христині треба наважитися заговорити.
«Усі мої тривожні дзвіночки» зображають також теми дружби й кохання, а також студентське життя. Подруга, яку Христина знаходить в університеті, виявляється тією, хто може стати близькою людиною, вислухати, якщо головна героїня наважиться заговорити. Також Христина закохується — і це виявляється усвідомленим почуттям, про яке вона, звичайно, боїться сказати, але сама приймає його. У результаті кохання зображене тим, що допомагає, а не шкодить. А студентське життя додає історії атмосфери разом з описами й пейзажами Києва, який головній героїні подобається, тож і читач бачить його гарним містом.
Попри тяжкі спогади, Христина може відчувати щастя, кохання, любов до друзів. Навіть якщо вона шкодила собі, навіть якщо в минулому сталися трагічні події, життя головної героїні продовжується. Зміни не припиняються, і з цим треба змиритися. «Звичайно, якби люди більше говорили одне з одним, всім було б простіше», — думає Христина. Але спостерігаючи за її життям, читач розуміє, що це дуже важко. У цьому простежується думка, що легший шлях, здоровіший шлях — це говорити, озвучувати будь-які емоції, виражати їх хоча б якось. І хоча Христина думає, що промовити вголос — це померти, авторка доводить читачу протилежне. У будь-якому конфлікті в книжці те, що знищує, — це мовчання.
Сюжет «Усіх моїх тривожних дзвіночків» штовхає головну героїню до змін, до того, щоб самій почати вносити зміни у своє життя. Вона не винна в тому, що стається навколо, але має робити вибір в умовах, що складаються. Виявляється, що треба переступити через думки про власну провину, про те, що з нею щось не так.
І врешті, під час прочитання, виринає багато питань: якщо Христина розповість комусь, що станеться? Як відреагують люди? Що станеться з нею самою? Адже література має безліч персонажів, які переживали трагічні події, і всі вони різні. Христина — тип персонажа, тип людини, що хоче бути врятованою, хоче допомогти собі й щось змінити.
Тож до фіналу лишається одне питання: чи буде вона мовчати?
Авторка: Наталія Заруднюк, переможниця премії 2024 в категорії «Вибір книгарні»